У невеличкій кімнаті гуртожитку, де на одній полиці мирно співіснують фарби, мольберти та чашка недопитої кави, протягом 4х років народжуються картини, які говорять гучніше за заголовки новин. Саме тут, у просторі між лекціями, роздумами й вірою, художниця Світлана Омельченко творить свою візуальну хроніку сучасної України. За чотири роки вона написала десятки полотен, але є п’ять таких, які неможливо перегорнути, як випадкову сторінку. Вони залишаються в пам’яті, як шрами на мапі нашого часу — болючі, сильні, справжні.
- «Залишився лише кіт»
Ця картина народилася не в тиші, а з болю. Її Світлана написала після сюжету по телебаченню: чоловік із Мархалівки, на ім’я Ігор, втратив усе — дім, родину, минуле. Залишився лише він. І кіт. Той самий кіт, якого Ігор тримав на руках, ніби тримав у обіймах спогади про попереднє життя. Цей образ так глибоко вразив художницю, що став символом виживання — тихого, безпомічного, але гідного. Картина сповнена стриманих тонів, у яких бринить невимовна туга. Але водночас у ній — тепло тварини, що не зрадила, і людини, що тримається.
- «Захисниця»
«Наша гарна молодиця, славна Захисниця! За спиною — рушниця, в руці — паляниця.»
Цей народний ритм, переосмислений авторкою, міг би стати гаслом її картини, присвяченої жінкам на фронті. Це не пафос, не фольклорна ідеалізація — це погляд художниці на сучасну українську героїню. В її очах — втома і рішучість. У руці — хліб, як знак миру. А за плечима — зброя, як вимушена реальність. Ця картина — визнання того, що українські жінки нині не лише бережуть тил, а й стоять у перших рядах. І в цьому образі — вся сила покоління.
- «Пес Патрон»
Маленький джек-рассел із великим серцем став національним улюбленцем і героєм. Патрон — це не просто талісман ДСНС, а символ дотепності, безстрашності і навіть терапії в найважчі часи. Світлана Омельченко створила серію картин про Патрона — у русі, в дії, у дотепній формі. Одну з цих робіт вона передала відомому українському митцю Кості Гнатенку — у подарунок, у знак вдячності за його творчість. Ці картини — про те, як навіть маленькі герої можуть тримати великі серця.
- «Наші славні ЗСУ»
Це полотно — як уклін. Не гімн і не лозунг, а вдячність. У кожному мазку — щось дуже людське: захисник, що тримає побратима за плече, військовий, який читає листа з дому, жінка-медик, що перев’язує рану. Тут немає ідеалізації, але є пошана. «Наші славні ЗСУ» — це не просто картина, це віддзеркалення того, як глибоко художниця відчуває і проживає на полотні нашу війну. Без трагізму, але з повним усвідомленням ціни нашої щоденної свободи.
- «Окупанти дали драпака, зустрівши козака»
Картина з гумором, але без компромісу. Український козак, як у народних легендах, стоїть з шаблею в руках, а окупанти — в паніці тікають. Ця робота сповнена саркастичної енергії й нагадує: гумор — теж зброя. Це мистецтво, що не дозволяє втратити бойовий дух. Світлана використовує яскраві кольори, експресивні лінії, гру з формами — усе це створює образ, який одночасно смішить і надихає. «Ми не лише сильні, ми ще й креативні!» — ніби каже ця картина.
Світлана Омельченко — художниця покоління, що формує українське мистецтво під час війни. Її пензель — це не просто інструмент, а голос. Голос, що говорить від імені кота і козака, від імені воїна і жінки. Її мистецтво — це колекція спогадів, які ще не встигли стати історією, але вже стали пам’яттю.
І коли наступного разу хтось скаже, що справжнє мистецтво народжується лише у тиші, покажіть йому ці п’ять картин. Бо іноді воно народжується в гуртожитку. В кімнаті, де замість тиші — біль, віра і світло.
Фейсбук сторінка Світлани Омельченко