Пошук в базі знань

З житія однієї мотузки

Цю оповідку не розпочнеш словами «жила-була…». Бо наша героїня і її життя-буття не в минулому. Воно проходить у безмежному просторі «тут і зараз». Тобто – у вічності. А вічність – це завжди. Все просто є. Існує… І це «є» вмить поглинає всі химерні концепції «було» і «буде», як сонце розвіює вранішній туман.

… Нам це важко збагнути. Бо ми хочемо, аби нам належало все, що приємно лоскоче наші ніс, вуха, очі, шкіру, язик… Саме це бажання володарювати і насолоджуватись «своїм», «власним», тобто, розділяти на «своє» та «»чуже», на «добро» та «зло», і заковує нас у лабети часу. Він з’являється та робить нас своїми заручниками саме тоді, коли ми хочемо щось утримати біля себе. Або отримати те, чого, як здається, нам не вистачає. Так приходять поняття «вчора» – жаль про минуле, про втрачене, і «завтра» – жадібні плани про нові здобутки. Мотузка ж нічого не хотіла для себе. Вона була щасливою вже тільки з того, що могла торкатися тіла тих, кого любила понад усе. Бо жила стосунками, а не надбаннями.

Влітку поряд зі своїми улюбленцями вона була спозаранку і до пізнього вечора. А з Вередухою залишалася навіть вночі. Бабця Аня, знімаючи ввечері Мотузку з передніх ніг корови, намотувала її на роги своєї неслухняної, норовистої красуні. Власне, через цю неслухняність, Мотузка і стала вкрай необхідною на пасовиську. Ганна вже не мала таких сил і такої жвавості, як ззамолоду. Вона не могла бігати за своєю неслухняною коровою, тому мусіла спутувати їй передні ноги, аби ця не вибрикувала, а спокійно, увесь день щипала траву. Через цей свій норовливий характер плямиста чорно-біла годувальниця з великим вим’ям і темними, мов ніч, та вологими від лагідності очима і отримала своє ім’я. А Мотузку бабуся люблячи називала «моя незамінна Помічниця».

Мотузці дуже подобалося її нове ім’я, як подобалося весь день проводити на ногах Вередухи. Вона переповнювалася щастям, слухаючи, як та дихає своїм вологим носом. Як щипає запашну соковиту траву, адже голова корови у цей час була поряд. Ця мелодія постійного «хруму» змішувалася зі співом цвіркунців та пташок, кумканням жаб у ставку, з якого Вередуха пила воду, і переростала у прекрасну симфонію безтурботного, п’янкого щастя. Коли ж корова відривала голову від землі і, піднімаючи її у небо, видавала своє протяжне, глибоке м-м-му-у-у-у-у… – радість Помічниці переростала у неземний екстаз. Такі ж відчуття переживала вона, коли бабуся торкалася її своїми натрудженими шершавими руками. У цей момент Мотузка особливо проймалася почуттям спорідненості з Ганною. Бо ж сама, як і руки бабусі, була шершавою, темною і такою ж терплячою та роботящою.

Мотузка належала до нижчого класу усього великого в’язального племені шнурків. Через це з нею ніколи не віталися білі, тонкі, струнко натягнуті у дворі шнурки, що аж сяяли на сонці. Правда, вони не усвідомлювали, що лише відбивають його проміння і вважали, що світосяйним є їх сріблясте, пругке тіло. На них молода господиня розвішувала випрану білизну. То ж шнурки вважали себе вищою расою. І не тільки через те, що знаходилися над головами домашніх тварин, птиці і навіть людей. Їх переповнювало усвідомлення власної відповідальності і важливості свого високого призначення – майоріти на сонці та вітрі разом із запашними, свіжими від води і мила простирадлами, наволочками, сорочками, спідницями та усією іншою домашньою мануфактурою. То ж коли сіро-бура, ворсиста Мотузка, намотана на коров’ячі роги, з’являлася ввечері у дворі, біленькі чепурні шнурки навіть не хотіли дивитися у її бік. Їх зневажливе ставлення до родички, якої соромилися, підігрівалося ще й неусвідомленою заздрістю. Адже ніхто, ніколи не називав їх помічниками. Хоча, натягнуті з усієї сили господарем, вони перебували у стані постійної напруги. Тоді як Мотузка почувалася на коров’ячих рогах вільною і розслабленою. Вони ж ніколи не бачили її в роботі.

Шнурки вважали такий стан справ несправедливим. І від цього напружувалися іще більше. А Помічниця Ганни навіть не знала такого слова – «несправедливість». Більше того, вона не ображалася на своїх гордих родичів, а лише співчувала їм. Адже ті були приречені все життя провести у дворі. Мотузка ж подорожувала запилюженими вулицями села, свіжими від вранішньої роси луками, вітаючись з кожною живою істотою, включаючи травинки, квітки, воду, повітря… Вона настільки була постійно переповнена радістю, настільки зосереджена на тому, аби бути корисною Ганні та її улюблениці, яка вже звикла носити її весь літній день на ногах, що не відала образ.
… Ось так і проходило її життя день за днем, рік за роком… Літо пробігало як одна мить, а от довгу холодну зиму Помічниця не любила. Бо мусіла без діла висіти на старому ржавому цвяхові у хліві поряд з Вередухою. Хоча тут було тепло і затишно. Пахло сіном, соломою та теплими «коржами» Вередухи, якими та щедро встеляла долівку. До всього ж, корова інколи торкалася кінцівок Мотузки, коли чухала свої повні боки об дощату стінку хліва.

Щасливе буття Помічниці незмінно коловоротило до тої пори, аж доки бабуся одного ранку не вийшла з хати. А вже на наступний день її тіло винесли у довгій дерев’яній скрині, оббитій тканиною, і потягли кудись за межі рідного двору. Більше Мотузка з Ганною не зустрічалася. Вона дуже сумувала за її руками, за її голосом, коли та лагідно чи то сварилася зі своєю корівкою, чи то, навпаки, нахваляла її за те, що та давала багато запашного, паркого, дзвінкого молока. Мотузці дуже подобалося, як його перші цівки дзвеніли, вдаряючись об дно пустого відра. Як воно пінилось, наповнюючи посудину білою густою рідиною… Якийсь час Вередуху приходила годувати і доїти Галя, невістка Ганни. Але у Мотузки з нею стосунки не залагодились через те, що Галя її не помічала, як і сріблясті шнурки у дворі. Невістка мала справу з ними. То ж єдиною відрадою Помічниці тепер залишалась Вередуха.

Між тим, як кажуть, біда одна не ходить. Скоро не стало і корови. Петро, син Ганни, продав її чужим людям, позбавивши себе і свою родину молока, сметани, сиру, кисляку… То ж все щастя Мотузки в одну мить пішло у небуття разом із Ганною та її корівкою. І почалося життя, у якому вона не знаходила собі місця. Утім, почуватися зайвою і непотрібною їй довелося недовго. Господар, наводячи власні порядки, виніс Мотузку з хліва і вкинув у велике багаття. Вона швидко спалахнула – бо була натрудженою, а від того сухою, – та й згоріла разом із іншим домашнім мотлохом, як відгукувалися про таких, як Помічниця, син і невістка Ганни.

Однак, цей вогонь не вбив нашу героїню. Він лише витончив її, надавши жовто-червоного забарвлення, вмить перенісши при тому у раніше небачений світосяйний світ. Тут теж були корови. Безліч корів … То ж були і пастухи та пастушки. Але не такі літні і не стомлені. Не виснаженні важкою працею, як Ганна. Усі тут сяяли щастям, бо не знали жодних турбот. А коли і проявляли щось схоже на них, то не було в цьому ані тіні болю, суєтного занепокоєння, убивчої тривоги, чи жахаючого страху… Все тут нагадувало якусь незбагненну веселу дитячу гру, правила якої не вписувалися в жодну логіку і яка не знала кінця і краю.

Мотузці, хоч її тіло було тепер витончене і ніжно шовкове, чомусь дуже хотілося служити у якості пута для ніг якоїсь корівки. Однак її не брали на пасовисько. У цьому просто не було необхідності. Навіть найбільш норовливі корови тут вмить заспокоювались і завмирали від звуків флейти, на якій грав незбагненої краси хлопчик, син нової господині Мотузки. Вона, золотиста і світосяйна, як і все навколо, тепер впліталася і тримала вкупі коси цієї неземної краси жінки. Її гарне, довге, п’янке від незбагненного букету запахів волосся стало новою, затишною оселею для Помічниці. Вона, як це було і з Ганною, дуже любила свою теперішню господиню і не знаходила слів, аби описати її красу. Бо назвати цю жінку просто «красивою» означало нічого не сказати про Яшоду. Саме таке ймення носила дружина Нанди, батька малого флейтиста, їхнього сина, і царя місцевих пастухів. Утім, і ім’я Помічниці тепер звучало по-новому. Вона не відразу збагнула, чому її називали саме так. Доки не зробила те, що мала зробити, аби допомогти Яшоді втихомирити свого непослуха Сина…

Втихомирювати непокірних – це і було призначенням, або дгармою, як тут казали, люблячого серця Помічниці.

***

Помічницю, яка тепер почувалася Мотузочкою,Яшода звала Даамою. Власне, від її іменізгодом народилося ще одне найменування бешкетного Сина господині. Хоча у Нього і без цього було безліч імен. Але найчастіше малого пустуна кликали Гопалом. Це тому, що Він теж був пастушком. І край цей називався Гокула. Адже корів місцеві мешканці знали як «го». Що також означає і «почуття». То ж можете собі уявити, як тут любили і шанували годувальниць, якщо вони були синонімом, символом почуттів усіх жителів цієї благословенної Землі!

Мотузочці чудилося, що вона вже десь чула слово «Гопал». Її серце на нього відгукувалось особливим трепетом. Утім, трепетно воно себе почувало тепер щомиті. Таким вже було тутешнє життя: все, всередині і навколо, різниця між чим не завжди усвідомлювалася, бриніло Любов’ю і Щастям. Тут жили відчуттями, невпинною грою емоцій, настроїв… Дорослі були простими, довірливими як діти, а діти часто проявляли зрілість дорослих.

То ж у цьому постійному мерехтінні різноманітних емоцій, їх незчисленних відтінків, Даамі спочатку було несила згадати, звідкіля у неї виникало почуття дежавю. Згадки про життя у царстві тіней десь там у ньому і залишилися. Пам’ять про земні події, тамтешні думки та почуття спочатку мандрувала Всесвітом у вигляді темного енергетичного згустку, аж доки він не знайшов свого місця у Матриці – першопричині і сейфові світу снів. Між тим, постійний віддзвін імені Гопал, який звучав у вухах Даами, врешті приніс відблиск пам’яті з пори сновидіння. Прізвище Ганни за чоловіком, якого Мотузка не застала, бо він згинув на війні, було Гупал.

Мотузочка ніколи не любила мудрувати, не мучила себе філософськими питаннями про те, чи все єдино, чи не єдино… Однак тут розуміння незбагненної для логіки єдинороздільності усього сущого приходило у відчуттях і не вимагало жодних інтелектуальних зусиль. То ж Мотузочка і не здивувалася такому «збігу» обставин. Більше того, вона ще більше пересвідчилася у тому, що знаходиться на своєму місці, раз і там служила роду Гопала, чиє ім’я з віками трохи почало звучати по-іншому. Тут було багато схожих слів. Наприклад, загін для корів називали Гошала, що резонувало з кошарою.

Знання про Єдність усього при незчисленному розмаїтті його форм ніколи не покидало Помічницю завдяки відчуттю присутності у серці Єдиного Джерела сотвореного. Воно, це Джерело, пульсуючи в кожному атомі, і об’єднує, ріднить усе з усім. І пов’язує нас міріадами невидимих, але тісних, нерозривних зв’язків.

Але не ці думки панували в головах і серцях щасливих мешканців Гокули, яких через іншу назву цієї місцини – Вріндаван, або Врадж – називали вріджабасі. Ідея Єдності була лише тією смисловою віссю свідомості, завдяки якій усе єство усього тут сущого спрямовувалося до Центру. А він знаходився саме у дворі Яшоди. І притягував сюди кожного вріджабасі невгамовний шаловір Гопал. Дорослі жінки та зовсім юні дівчатка приходили на Нього жалітися. Бо те, що Він творив у Гокулі, не піддається жодним описам. Ровесники ж Шьяма, такі як і Він сам малі пастушки, шукали в Ньому компанії для своїх ігор. То ж їхній двір майже ніколи не пустував.

Мотузочка, зранку до вечора тримаючи вкупі і прикрашаючи бархатисті коси Яшоди мерехтливим світінням усіх брав веселки, стала постійним свідком неймовірних подій, пов’язаних з Гопалом. Не було числа шкоді, яку приносив селищу збиточний син господині Даами. Серед улюблених витівок, які Він вчиняв разом із старшим братом Баларамою та іншими малими бешкетниками, стала крадіжка масла, йогурту та інших молочних солодощів. Це при тому, що комори Нанди та Яшоди були переповненні усяким їстівним та іншим крамом. І ніхто у всій Гокулі не вмів збити масло, приготувати йогурт та інші молочні страви такими смачними, як це робила Яшода. Особливий смак усього, що вона готувала, місцеві жінки пояснювали її несамовитою любов’ю до свого Сина.
«Це любов, любов Яшоди має такий неймовірний, такий п’янкий смак!» – шепотілись ті, хто пробував будь-що, приготовлене нею. Часто траплялося, що ця дегустація завершувалась непритомністю щасливчиків, яких пригощала Яшода. У подібних випадках їх швидко приводив до тями саме Гопал, який видував зі своєї флейти такі чарівні звуки, що вони могли би підняти навіть мертвого. Утім, тут неживих не було. Це порівняння приходить лише через брак слів, які би описали життя Гокули, де не з’являлася і тінь земних страждань, болю, а тим більш, смерті. Вона, як і страх перед нею, вмить зникають навіть у царстві снів, якщо потяг до Любові, з якої і зіткане Життя, перемагає потяг до кістлявої.

Мотузочка постійно дивувалася силі Любові, яка тут панувала. І перш за все до Гопала, якого обожнювали незважаючи на всі Його незбагненні витівки. А Він міг, наприклад, таємно пробратися у чужий дім і напісяти у ліжко якогось малюка, поки той спав. Або гукати у криницю такі незугарні слова, що їх тут цуралися навіть дорослі. І ті сороміцькі звуки, повертаючись відлунням догори, розносилися усією Гокулою, бентежачи цнотливі вуха усіх її мешканців. То ж бабуся Пурнамасі, беззаперечний місцевий авторитет, пророчила Яшоді ще не такі часи: «Зачекай, зачекай… Нехай твій малий заводій трохи підросте. То буде бігати на Ямуну і красти одежу у дівчат, доки ті бавляться у воді. От тоді ти наберешся сорому…»

То ж Яшода мало не щодня мусіла вибачатися перед сусідами та родичами, які приходили у її двір, аби ганити Гопала. А ті, бачачи, як вона ніяковіє, починали її заспокоювати і немов не тямлячи самих себе, завершували свій візит тим, що на всі боки вихваляли непослуха. Як тільки Він з’являвся, радість мимоволі полонила серця жінок. І навіть коли вони Його сварили, обурювались Його жахливими вчинками, не було в цьому і тіні образи. Не кажучи вже про злість чи інші темні емоції. Даамі інколи навіть здавалося, що сусідські жінки лише тішилися з того, що малий шолопай потрапляв у їхній дім і перевертав там все догори дригом. Тим більш, що цей пробийголова умів не лише бешкетувати, а й викликати подив усієї Гокули Своїми хорошими вчинками. В якусь митьВін раптом ставав зразком слухняного Сина, який віддає шану усім старшим, перш за все, батькам. Наприклад, міг принести татусеві Нанді його важкі дерев’яні сандалії, поклавши їх Собі на голову. Хоча ніхто Його такому не вчив.

… Одним словом, у новій домівці Мотузочці було весело. Вона раділа візиту кожного гостя. Бо які б пустощі Гопала не привели сусідів у дім Нанди та Яшоди, завершувалося все повним примиренням, обніманнями та цілуваннями, обопільними подарунками – адже ніхто ні до кого тут не приходив з порожніми руками. Хоча ніхто ні в чому не знав нестатку.

Але найбільше Мотузочка тішилася, коли біля їхнього двору з’являлося одне босоноге дівча з великими лукавими очима. Цю малу красуню, яка прибігала із сусіднього села Варшана, звали Радгою. У Неї, як і у Даани, було тіло кольору золотистого шафрану. Тому Мотузочка сприймала Її як близьку родичку. Незважаючи на те, що батьки – Врішабгану, друг Нанди, та Кіртіда – щоранку виряджали свою маленьку принцесу, немов до шлюбу, біля домівки Ящоди Вона з’являлася геть замурзаною. Поки дівчинка мандрувала до центру Гокули, вона встигала посмакувати соковитими, солодкими як мед фруктами та ягодами. Срібляста пилюка Враджа прямо таки липла до її солодких від нектару рук та щічок.

Здавалося, що візиту цієї красуні чекали не лише батьки та родичі Гопала, а й все у їхньому дворі суще. І не стільки через те, що Радга щоразу приходила з гостинцями для Гопала та Його родини. Дівчинка любила влаштовувати тут цілу виставу, у якій брали участь навіть кущі, дерева, трава, квіти, що росли довкола. Уникаючи зустрічі з Гопалом, Вона швидко передавала Яшоді та Нанді дари від своїх батьків, і відразу втікала з двору. Але не для того, аби відразу повернутися додому.
Радга ховалася у кущах маленьких деревець, листочки та квітки яких любив смакувати Гопал, і невидима для малого починала Його лякати. «Крі-ш-ш-ш-ш-ш-ш…» ¬– звук цей, який все голосніше, і голосніше линув з Її вуст, починав настільки хвилювати усе довкола, що мало не піднімалася буря. «Крі-ш-ш-ш-ш-ш-ш…» – і собі, розхитуючись, шуміли кущі та дерева. «Кріш-ш-ш-ш-ш-ш-ш…» – шелестіли трава та польові квіти. В якийсь момент починав підніматися вітер, набігали хмари, хоча мить тому ніщо не віщувало грози… Але як тільки на очах Гопала, Який був трохи молодший за Радгіку, починали з’являтися сльози страху перед буревієм, мала бешкетниця голосно завершувала свою магічну мантру лунким, наче удар батога,звуком «на-а-а-а»! Немов би вона тим самим пропонувала Йому якийсь дорогоцінний, тільки їй одній знаний дарунок. І тоді все навколо вмить заспокоювалось. Сонце виходило із-за хмар; ніби тільки що проснувшись, заводили свій дзвінкий спів пташки; пави розпушували для танцю свої хвости; прокидалися у траві цвіркуни, кумкали у ставку жаби… Втихомиренні дерева починали сочитися медом, а квіти випромінювали такий аромат, що всі навколо п’яніли і мало не втрачали свідомість. Сама ж Радгіка при цьому, розгонисто сміючись, мчала з усіх ніг подалі від двору, який після її візиту наповнювався особливою, якоюсь блаженною атмосферою. Здавалося, що усі пори року разом зі своїми особливими дарами зустрілися в цей момент біля дому Нанди та Яшоди.

Нарешті наступив день, коли Даані довелося безпосередньо зіткнутися із Гопалом. Ніщо зранку не віщувало жодних неприємностей. Виною ж усьому стало молоко, яке Яшода поставила виварюватися, аби приготувати з його пінки особливий вид солодощів. Малий Гопал сумирно, з великою насолодою цмокав молоко із грудей своєї матінки. І тут раптом молоко на плиті, прийшовши в екстаз від такого прояву материнської любові, почало втікати із казанів. Яшода, відірвавши синочка від грудей, кинулась на кухню рятувати біле золото, як називали тут цей безцінний продукт. А воно, потрапляючи у вогонь, разом з ним шуміло, забавлялося так само, як і Радгіка: «Кріш-ш-ш-ш-ш-ш….».

Доки мама поралася біля плити, Даана, що красувалась у її густих косах, побачила, як ображений бешкетник почав бити на кухні горшки з молоком, йогуртом, маслом… Все, що розтікалося долі, Він збирав у долоні і коштував не лише сам, а ще й пригощав місцевих мавп. Вони вже звикли смакувати солодощами з рук малого, де б він їх не знаходив.

Коли ж Яшода повернулася на кухню, сина там уже не було. Боячись маминого гніву, Він встиг чкурнути на вулицю. Вилізши на ступу, яку Нанда мав необережність поставити під великим горшком із йогуртом, гарцівник тим часом вже годував ним велике стадо мавп. Лише зачувши як Гопал стукав палкою чи флейтою по глиняних глечиках та горшках, вони немов на свято збігалися з усієї Гокули.

Яшода ніколи не била свого Сина. Хоча в певні, напружені моменти, які Мотузочка називала «критичними», і хапалася за хворостину. Те ж саме вона зробила вона і зараз. Цього виявилось достатньо, аби Гопал, який тільки що без страху вправлявся зі стадом диких мавп, починав злякано плакати. Даама так до кінця і не могла збагнути, чи то Він справді боявся гніву своєї мами, чи так вправно грав переляк…

Якби там не було, але Яшода повірила збиточнику і на цей раз. Відкинувши хворостину, вона почала витирати малому сльози, обціловуючи Його хитре, бешкетне обличчя. А оскільки молоко могло знову почати шукати небезпечної зустрічі із вогнем – бо все у дворі від вигляду такої сцени прийшло у неабияке хвилювання, – треба було знову бігти на кухню. То ж мама Яшода вирішила прив’язати свого невгамовного сина до ступи. «Хороша дитина – казала одна сусідка, яку Гопал часто дражнив, – це сумирна, спокійна дитина, що сидить на місці».

Між тим, деньок цей видався особливим. Яшода, яка вправно переробляла за день десятки складних господарських справ, ніяк не могла прив’язати малого пустуна до ступи. Вона брала все нові і нові мотузки, але щоразу їхньої довжини трішечки не вистачало, аби зав’язати вузол. Гопал при цьому навіть не пручався, а з інтересом спостерігав за діями матінки. Коли ж всі шнурки та шнурочки вже були використані, не принісши при цьому жодної користі, Яшода раптом згадала про Дааму. Вона витягла її зі свого шовкового пишного волосся і – о диво! – нарешті прив’язала шибеника до ступи. На якийсь момент Він раптом став втіленням лагідності та смирення.

Мотузочка, опинившись на животі Гопала, вперше торкнулася Його тіла, ніжного і темного, немов особливої краси лілії з місцевої річки Ямуни. Голова у неї закрутилася-завертілася і вона мало не знепритомніла. І тільки почуття безмежної любові до Яшоди, служіння якій було сенсом її життя, повернуло Дааму до реальності. Малий тим часом перебирав золотисте тіло Мотузочки своїми пальчиками, намагаючись розв’язати вузол. Але та не піддавалася.

Врешті, втомившись від боротьби з горшками, мамою та Даамою, яку так і не зміг ослабити, Гопал заснув. Прямо тут, під деревом, біля ступи. Стомлена необхідністю чинити супротив волі Цього задири, Даама і собі почала дрімати. Крізь сон, що все більше і більше накривав її разом із Гопалом, вона чула, як хтось неподалік шепотів: «Да-а-мо-да-а-ра-а-а, Да-а-мо-да-ра-а-а….», немов би викликаючи когось на побачення. Мотузочка, якій здавалося, ніби вона вже чула і цей голос, і цей особливий звабливий шепіт, зрозуміла, що через неї Син її господині відтепер отримав ще одне ім’я. Але відкрити очі і роздивитися, що діялося навколо, їй уже було не сила…

… Після цього випадку, Гопал, чи Дамодара, як Його багато хто почав називати, не давав Мотузочці спокою. І вона, незважаючи на увесь свій супротив, на всю свою відповідальність перед Яшодою, здалася. Кожного разу, опинившись у мами на руках, малий розбишака шарпав Даамуза кінчики і та, розслаблена і безсила, вислизувала з оксамитового волосся Яшоди та падала на землю. Темні коси господині у цей момент ставали неслухняними і розпадалися на десятки струмочків, нагадуючи Ямуну, яка у сезон дощів виходила із берегів. Та й і як тут, де усім заправляла Любов, щось могло триматися берега?

Книга, оповідання. Автор: Вадим ДИШКАНТ.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *